Це не тільки про Паралімпійські ігри, де наша збірна зайняла сьоме місце, залишивши збірну Франції на восьмому. У мене була трошки інша місія. В складі міжнародної команди за підтримки німецьких партнерів проводилося дослідження доступності Парижу для людей з інвалідністю на візках як глядачів Паралімпійських ігор. Ні для кого не новина, що Париж має славу культурної столиці світу й різноманіття представників різних національностей, етносів та рас спочатку створює враження, що ви приїхали на фестиваль, карнавал людей, що мають тисячі різних завдань і мотивацій, які жодним разом не торкаються значної спортивної події. І запитати в індуса чи малазійця, корейця чи араба, жителя Африки чи Америки про якісь дані – нічого не варта справа – не отримаєте результат.

 Бо Париж живе бурхливим життям і черги на мистецькі виставки на багато порядків більші, ніж на спортивні змагання. Я був вражений тим, що ніде не було конкретної видимої інформації про місця, час, і способи добирання до об’єктів, де проводилися змагання. Художні картинки, що висіли на огородженні вокзалу, були замальовками із зображеннями паралімпійських атлетів в різних позах при змаганні і ніякої інформації, крім естетичної, в собі не мали. Поліція змогла дати тільки приблизну інформацію для нас. Замість користування громадським транспортом доводилося дуже багато їздити візками своїм ходом. Мабуть ще й тому, що для людей на візочках треба платити повну вартість. Це не скарга, бо саме така робота і була нашим завданням. Звичайно, ми знаходили місця і з повною недоступністю, та їх було не так багато, на пальцях однієї руки і зараз, закривши очі, я зможу всі їх відновити у пам’яті, бо ці дні були дуже яскраві і навіть коли б ти дивився тільки вниз – тебе чекало постійне різноманіття. Тротуари і стики до вулиць завжди під різними кутами нахилу, покриття плиткове, асфальтове, бетонне, скляне, мозаїчне неймовірно оригінально продовжувало фасади будинків, що вражали архітектурним оздобленням, фігурами античних богів та державних діячів Франції. Цікаво було спостерігати за балконами цих будинків. Думаю, що, по великому рахунку, там не було двох однакових на різних будовах, бо розмір, візерунки і форми їх були унікальними. Це не менше, а навіть більше варіантів що дає QR код. Добре, що таблички назв вулиць хоч і невеличкі, але все таки були і дозволяли орієнтуватися на місцевості. Та навіть коли ти добирався до місця проведення змагань, що щедро оточувалися поліціянтами у строгій темно-синій формі, спецназівцями в формі хакі і оливки в колоритних беретах і на додачу ще й кінною поліцією, то з подивом дізнаєшся, що білетів у касах немає від слова зовсім. Мабуть, то все зроблено в цілях додаткової безпеки зважаючи на сучасний стан у світі. І коли ви спробуєте також пробитися через всі інтернет бар’єри до замовлення квитків, вас чекає розчарування про те, що більшість площадок для змагань не можуть прийняти людей на візках, бо вони або не мають пристосованих місць зовсім, або їх так мало, що вони закуплені іноземними командами для підтримки своїх членів.

Все ж на всі види змагань, що цікавили мене у першу чергу, я потрапив. Боча була для мене не дивиною, та побачене не залишило байдужим. Мені вперше доводилося бачити змагання по бочі на жолобах для м’ячів. Уявіть, що людина має точно розрахувати кут нахилу та висоту жолоба поверх якого помічником виставляється м’яч і тільки тоді спеціальною телескопічною палицею, подібною до палиці селфі учасник може головою зіштовхнути м’яч униз. Заворожуюче видовище! Воістину учасники працюють тільки головою. Обстановка міняється за кожним ударом і треба мати інтуїцію та величезний досвід, щоб вирахувати траєкторію й зіграти потрібний удар. Пауерліфтинг та волейбол сидячи були більш звичними, але емоції та запал зашкалювали, особливо у команд із південних країн.

Неможливо описати всього побаченого в однім нарисі і розповісти про всі деталі, але скажу про головне – чому я так досконало вивчив паризькі тротуари і балкони, чому їздив автобусами, хоч пільг на них для людей на візках немає зовсім як у нас? Ситуація пояснюється просто – метро Парижа не доступне для людей на візках і ніхто не хоче їх там бачити. Мій візит проходив в той же час, коли й українська делегація в складі поважних людей приїздила на навчання в Париж. Цікаво, чи обговорювали там метрополітен? Не впевнений що хтось сказав, що ми від французів попереду у його використанні. Бо у нас, не зважаючи на перешкоди, працює сервісна служба, що допомагає людям з інвалідністю на візках їх долати. І це дає незрівнянні переваги. В Києві за один день я маю змогу побувати в 5-6 місцях, а в Парижі 1-2. І це навіть при тій не ідеальній доступності інфраструктури. І при рівних ситуаціях ризику, бо в Парижі часто і пішоходи, і велосипедисти, і навіть машини їдуть на червоний колір. Та нехай ні в кого не складається враження, що це місто залишило для мене неприємний осад. Попри все, воно прекрасне у будь-яку погоду і будь-який час доби, коли ти багато про нього багато знаєш, коли його відчуваєш, і навіть назва його звучить як музика – ле Парі, Париж!