Коли йдеться про дитину з церебральним паралічем, нам хочеться знайти найкраще. Ми готові вірити в кожне «я гарантую результат», пробувати все - аби тільки допомогти. Але в цьому прагненні важливо не загубитися. Бо час - це цінний ресурс, і ми не маємо його марнувати на сумнівні підходи.

Отже, під час обрання фахівців що нас має насторожити?

Коли пропонують лише пасивні методи - масажі, парафіни, електрофорез, апартатні і роботизовані дива - і називають це «реабілітацією». Насправді, життя з церебральним паралічем - це стан, яке потребує активної участі дитини. Лише через рух, гру, фізичну та ерготерапію, терапію мови і мовлення ми вчимося новому. Пасивні процедури можуть підтримувати, але не розвивають навички. А от активні підходи - це шлях до самостійності.

Коли нам обіцяють швидкі результати. Якщо після п’яти сеансів нам гарантують, що дитина піде, заговорить чи почне самостійно їсти - варто перепитати ще раз. Абілітація - це марафон, не спринт. Ми йдемо поступово, з повагою до темпу, з розумінням індивідуального шляху кожної дитини.

Коли немає індивідуального підходу. Якщо всім дітям пропонують однакову програму - це тривожний дзвінок. Адже ефективна допомога завжди починається з оцінки: як дитина бачить, чує, рухається, розуміє. І вже з цього ми - фахівці і батьки, будуємо маршрут підтримки. Коли відсутня командна робота. Робота з людиною з церебральним паралічем - це не лише про м’язи. Це і про сенсорику, і про зір, і про розуміння інструкцій. Часто дитина фізично може зробити крок, але не встигає обробити послідовність дій. І тут нам потрібна мультидисциплінарна команда - фізичний терапевт, ерготерапевт, терапевт мови і мовлення, лікар. Кожен бачить свою частину мозаїки, а разом - ми збираємо ціле.

Коли знецінюють нашу думку або тиснуть на вибір. Батьки мають право знати - чому саме такий метод, які докази його ефективності, які є альтернативи. Поважне ставлення до родини - це основа безбар’єрної взаємодії.

Ми в процесі відновлення або формування - партнери, а не просто спостерігачі. Ми не хочемо втрачати час на методики, які не працюють. Бо дитинство - це вікно можливостей, і діти і батьки мають спиратися на професіоналізм, доказовість і людяність.

Тож перевіряймо. Питаймо. Шукаймо інші думки.

Реабілітація - це точно не магія. Це процес. Це співпраця. І це - наша історія розвитку.