Безбар’єрна мова - це мова, яка ґрунтується на принципі поваги до гідності кожної людини і у якій відсутні слова, фрази або вирази, що демонструють упереджене, стереотипне, дискримінаційне ставлення до будь-яких людей чи груп.

Це не просто список «заборонених» слів і не «політкоректність». Це комунікаційна філософія, що ставить людину завжди у фокус, визнаючи її індивідуальність. Вона допомагає уникнути стереотипів, які часто обмежують можливості та самооцінку.

В основі безбар’єрної мови лежать такі ключові принципи:

• Людиноцентричність (People-First Language): на перше місце ставиться людина, а не її ознака («людина з інвалідністю», а не «інвалід»).
• Нейтральність та коректність: Використання термінів відповідно до норм етики та офіційних документів («людина з порушенням зору», а не «сліпий»).
• Відмова від патерналізму: уникання слів, що можуть викликати жалість чи підкреслювати безпорадність (“користується кріслом колісним”, а не «прикутий до візка», “має захворювання», а не «страждає від хвороби»).
• Уникнення узагальнень: не приписувати людині ознаки всієї групи, не використовувати діагноз як характеристику особистості.

Безбар’єрна мова необхідна для всіх - від журналістів та педагогів до лікарів та державних службовців. Вона допомагає нам бути кращими колегами, партнерами та просто людьми.

Ми часто плутаємо слова, якими описуємо людину

«Здатність». «Спроможність». «Потенціал». І - «можливості». Здається, що це схоже, але саме в цих словах лежить наша відповідальність - за те, як ми бачимо людину і як будуємо світ довкола неї. Тому в стандарті мови безбар’єрності ми закладаємо чіткі пояснення. Щоб слова не ранили, а відкривали двері.

Здатність. Це внутрішня властивість людини здійснювати певні дії, функції, чи проявляти якості, її природний чи набутий ресурс діяти певним чином. Людина може мати іншу здатність - не гіршу й не меншу, просто іншу. Хтось ходить ногами, а хтось рухається за допомогою крісла колісного. Хтось чує, а хтось - читає погляд. Здатність - це те, що є в людині.

Спроможність. Це можливість людини реалізовувати свою здатність у житті. Вона з’являється, коли є підтримка, навички, доступ. Спроможність - це не тільки сила, а й умови, у яких сила проявляється.

Потенціал. Це внутрішній запас розвитку, те, що може розкритися, якщо середовище не заважає, а допомагає. Потенціал - це насіння. Воно є в кожному. Але проростає тільки тоді, коли є ґрунт - тобто можливості.

Можливості. А це вже не про людину. Це про всіх нас, як суспільство. Можливості - це умови, які ми створюємо, щоб усі могли. Це освіта, транспорт, робоче місце, доступна вулиця, сервіс, який не виключає.

Коли ми говоримо «створювати можливості», ми говоримо про нашу спільну роботу - прибирати бар’єри. Саме тому неправильно казати «людина з обмеженими можливостями». Бо можливості маємо створювати ми разом. Якщо вони обмежені - це не про людину, це про суспільство, яке не відкрило двері.

Правильно говорити: людина з інвалідністю. Вона має здатність. Має спроможність. Має потенціал. А от ми, як суспільство, маємо - створити можливості.

Мова - це теж інфраструктура. І коли ми будуємо її уважно, безбар’єрно, з повагою до людини - тоді в словах з’являється і правильній зміст, і гідність.

Під час одного з засідань робочої групи, що працює над Стандартом державної мови “Термінологія безбар’єрності” була палка дискусія щодо слова “інклюзивність” та найбільш влучного відповідника в українській мові.

І насправді це дуже цікава задача, адже вона дає привід подумати, що саме ми маємо на увазі, коли кажемо про інклюзивність.

Щоб пояснити цей термін, часто говорять про вечірку. Якщо ми організовуємо вечірку й запрошуємо на неї різних людей, то це різноманіття. Якщо ми подбали про те, щоб кожна людина могла на цю вечірку потрапити й відчувала себе там зручно – це доступність.

А інклюзивність - це коли кожен і кожна з учасників й учасниць будуть запрошені на танок.

Тож яке українське слово найкраще передає цей зміст? Перше, що спада на думку - це слово «включення». Але це не лише звучить дещо технічно, а й має на увазі пасивність, тобто відношення до тих, кого “включають”, як до об’єкту, а не суб’єкту.

А ми, коли говоримо про інклюзивність, маємо на увазі не просто фізичну присутність, а приналежність до спільноти, визнання гідності, створення умов для участі.

Тож, якщо б слова «інклюзивність» не існувало, ми мали б знайти українське слово, яке передає:

1. прийняття інакшості людини,
2. участь без бар’єрів,
3. почуття приналежності до спільноти.

І таким словом могло б стати слово “залучення”. Але й тут є смислові відтінки між “залученням” та “залученістю”. В чому саме різниця?

Залучення - це процес. Це коли хтось відкриває двері, запрошує, створює умови, підтримує, слухає. Це свідомий крок системи або людини, який дозволяє іншому долучитися на рівних.

Приклад: «Ми розвиваємо освіту, яка залучає кожного і кожну.». Тут «залучає» = діє, творить простір участі.

Залученість - це стан, емоція, що з’являється, коли дія спрацювала. Це момент, коли людина вже всередині процесу, відчуває себе важливою, потрібною, рівною.

Повертаючись до прикладу з вечірку, можна так описати різницю. Залучення - це коли тебе запрошують танцювати. Залученість - це коли ти вже танцюєш і отримуєш від цього радість. Тож це достатньо повно передає сенс слова “інклюзивність” й могло б використовуватися як відповідник.

Тетяна ЛОМАКІНА, радниця - уповноважена Президента України з безбар’єрності