Так трапилося, що сьогодні в Європейський День боротьби за права людей з інвалідністю волею долі була в мене необхідність приїхати до Полтавського краєзнавчого музею. Як стверджують фахівці, це найкрасивіша будівля Полтавщини початку 20 століття, ніякими іншими потім не перевершена. А ще експозиції цікаві, змістовні і повчальні в найрізноманітніших сферах.

Хоч я дуже люблю увесь цей комплекс, але в бочці меду є гарна ложка дьогтю. Я не можу приїхати в нього сам. Мені треба просити когось, щоб витягнули на сходи ганку, потім усередині теж треба носити по поверхах...

За 42 роки життя в кріслі колісному я дійшов думки, що найкращі види реабілітації людям з важкими ураженнями здоров'я — це фізкультурно-спортивна і творча. А тому, побачивши у свій час, як у Ватикані в набагато більшому будинку із більшою кількістю сходинок зробили боковий заїзд для візків, ініціював у 2016 році питання про доступність від імені нашого осередку ВО СОІУ.

Усе тягнулося дуже довго. Однак кошторис і проєкт до 2021 уже були зроблені, і залишалося тільки реалізувати їх. Вмішалася широкомасштабка. Розпочате будівництво завмерло. Чому не доробили — не зрозуміло. Кажуть, грошей немає. Що стало з коштами — невідомо.

Та для мене дуже прийнятна версія, що це проста байдужість навіть працівників культури до людей з інвалідністю. Чому я так думаю? Подивіться на фото експозиції в дворику і недобудованого пандусу. До них не добратися через бордюри. Треба когось просити, щоб завезли у двір. Треба когось просити, щоб хтось прочитав, що написано на табличках біля експонатів, бо написані вони дрібненьким шрифтом, який і зблизька не кожен побачить, та за бордюром неможливо навіть з біноклем.

Може хтось підкаже мені, скільки коштує один листок А4 і файлик поліетиленовий, на якому хоч би 24 шрифтом написати? Або хоч один дерев'яний пандус, що дозволив би людям на візках під'їхати до експонатів ближче? Скільки це буде у грошовому вираженні?

Ні. Справа не в грошах, справа в байдужості. І не треба казати, що особливо ніхто не їздить на кріслах колісних у музей. Бо умов немає. І мами з дітками у візочках не прийдуть. Та й люди старшого віку без ліфта не захочуть зайвий раз дряпатися по східцях.

А культура ж потрібна. За що ж ми боремося? Як нам долати супостата без культурних цінностей?

Колись у 1999 році був у свого товариша на візку Роберто Віталі у Ферарі, і він дуже гордився переді мною, що його місто абсолютно доступне, і пропонував вибрати будь-який об'єкт. Тоді я вибрав музей картин, сподіваючись, що це не магазини і атракціони.

І моє захоплення було не тільки від того, що побачив істинні шедеври портретів та фігур, виписаних так, наче тільки завмерли в повітрі, але й від того, що до кожної зали і сходинок були підйомники — такі ще рідкісні для нас у той час.

Скільки нам ще йти до доступної культури?

Сергій ЧУМАК