Колись слово «реабілітація» в Україні звучало майже як обіцянка відпочинку. Санаторій. Плед. Електрофорез. Перлинні ванни. Кілька процедур між сніданком і прогулянкою алеєю. Ніби людину після травми чи інсульту треба було не повертати до життя — а просто десь «дотримати» до повернення стабільності стану.

Сьогодні країна вчиться іншої реабілітації. Активної. Справжньої.

За даними Міністерство охорони здоров’я України, у 2025 році реабілітаційні відділення по всій країні забезпечують уже 12 тисяч реабілітаційних сеансів на добу. У 2022 році їх було менш ніж 4 тисячі.

Це означає, що система зростає. Що дедалі більше людей після поранень, інсультів, інфарктів, опіків, черепно-мозкових травм чи важких операцій отримують шанс не просто вижити — а повернути собі рух, мову, пам’ять, самозарадність, звичне життя.

Але війна змінює масштаб потреби швидше, ніж система встигає добудовувати себе.

Сотні тисяч людей уже проходять реабілітацію щороку. І все одно цього недостатньо. Бо реабілітація — це не про комфортний відпочинок. Це про повернення людини до себе.

Найважливіше, що нам усім доведеться переосмислити: реабілітація починається не після лікування. Вона починається разом із ним. Іноді — ще в реанімації.

У момент, коли людину вперше саджають на ліжку.

У момент, коли після важкого ураження вона пробує втримати ложку.

У момент, коли після травми мозку знову вчиться вимовляти слова.

Сьогодні реабілітація майже ніколи не є пасивною. Мозок не відновлює втрачені зв’язки «під магічними магнітними струмами». Тіло не повертає рух через лежання. Людина заново вчиться жити через вправи, їх повторення, втому, маленькі і великі щоденні зусилля та дуже велику внутрішню роботу.

І ще одна важлива річ: не існує одного чарівного «реабілітолога», чи «масажиста» який усе полагодить.

Сучасна реабілітація — це команда. Лікар фізичної та реабілітаційної медицини. Фізичний терапевт. Ерготерапевт. Психолог. Терапевт мови та мовлення. Медична сестра з реабілітації. Соціальний працівник. Асистенти. І — сама людина.

Бо пацієнт тут не пасивний спостерігач.

Він не «об’єкт в процедурній кімнаті». Він — учасник процесу. Людина, яка визначає власні цілі: знову ходити. Самостійно їсти. Повернутися до роботи. Обійняти дитину. Вийти на вулицю без страху що не вистачить сил дійти назад.

Чим більше суспільство розумітиме справжній зміст реабілітації, тим швидше ми відійдемо від радянського уявлення про «відновлення через процедури». І тим більше людей матимуть шанс не просто вижити після війни — а жити далі.

Тетяна ЛОМАКІНА,
радниця - уповноважена Президента України з безбар’єрності